Василь Педич Львівська історична школа Михайла Грушевського

Загалом погоджуючись з баченням витоків львівської школи в традиції київського осередку документалістів, все ж вважаємо таке безоглядне об'єднання схоларних традицій вчителя та учня неправомірним. Адже на відміну від В. Антоновича, М. Грушевський поклав в основу викладання власну історіософську модель. Ще одна суттєва відмінність полягає у тому, що наукова школа В. Антоновича дала представників не лише української, але й російської та білоруської науки. Тож більш слушним вважаємо висновок Любомира Винара, що львівська історична школа постала шляхом еволюції організаційних практик і концептуальних засад київської школи документалістів2.
 Реконструюючи схоларні плани М. Грушевського можемо аргументовано твердити, що творення історичної школи у Львові було у його планах одразу після приходу на професорську посаду, адже втілити в життя масштабні проекти молодого вченого неможливо було самотужки. Про це свідчить уже його перша інавгураційна лекція, в якій він вирішив за необхідне спеціально звернутися до тієї частини аудиторії, "що мають охоту студиювати зо мною історию viribus unitis"3. Відзначимо, що Львівський університет на той час уже мав традицію формування у його стінах історичних шкіл. Згадаємо тут хоча б школу польського історика та першого голови Історичного товариства у Львові Ксаверія Ліске4. Врешті, це була звичайна практика у вищій школі того часу, коли посідаючи університетську кафедру, вчений намагався згуртувати навколо себе учнів для реалізації власної наукової програми.
 Тож М. Грушевcький мав усі підстави розраховувати на те, що посада професора дасть йому можливість підбирати собі учнів із найбільш здібних до наукової роботи студентів. Вчений згадував: "Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не відчуваючи ще тих розчаровань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині"1. Йшлося про те, що реалії Львівського університету виявилися далекими від запевнень київських наставників. В "Автобіографії" М. Грушевський із прикрістю писав, "що ті надії на прихильні обставини для українського культурного і спеціально наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі сторони правительства й поляків, з якими я йшов до Галичини, покладаючися на запевненнє ліпше обізнаних з галицькими обставинами киян старшої генерації, – опираються на фальшивих запевненнях зі сторони поляків, які дорогою "угоди", ціною деяких подачок на культурно-національнім полі хотіли задавити всякий опозиційний, свободолюбивий рух серед галицьких русинів. […] З другого боку, відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного сателіта польського панування, скоро зіпсувалися вповні й давали чимало прикростей"2.
 Ілюструючи згадані "прикрості", згадаємо, наприклад, що практично від самих початків викладацької кар'єри М. Грушевського університетська адміністрація, котра як правило належала полякам, починає всіляко контролювати його педагогічну діяльність, побоюючись, що український професор на своїх заняттях займається політичною агітацією молоді. Так, ще в 1895 р. декан історичного факультету К. Войцеховський, відвідавши семінари М. Грушевського, назвав його наукові аргументи на користь власного розуміння ключових моментів української історії "політичними"3. Також М. Грушевському, який принципово виступав на засіданнях факультету українською мовою, оскільки на університеті формально були рівноправні дві так звані крайові мови – українська і польська, забороняли це робити. Він у таких випадках демонстративно залишав зібрання.
 Ще однією трудністю було те, що як професор Львівського університету Грушевський знаходився в далеко гірших умовах порівняно зі своїми польськими колегами. Адже за статусом кафедра українського вченого була додатковою, створеною ad personam як результат польсько-українського політичного компромісу, тож і предмети по цій кафедрі не належали до обов’язкових, що формувало відповідне скептичне ставлення до неї з боку університетської адміністрації та деяких студентів. Згадана обставина врешті відбилася й на назві кафедри М. Грушевського – "друга кафедра всесвітньої історії з особливим оглядом історії Східної Європи" з українською викладовою мовою.
 Також не всі студенти Львівського університету, охочі відвідувати виклади М. Грушевського, могли це зробити. Так, студентам-теологам для відвідування дисциплін, що читалися на інших факультетах, потрібен був спеціальний дозвіл. Український професор розумів важливість того, щоб курс рідної історії зайняв належне місце й у підготовці майбутніх народних проповідників. Проте, добиватися дозволу студентам-теологам слухати його лекції вченому довелося цілих три роки.
 Втім, незважаючи на неприхильні обставини, молодий учений, як писав в "Автобіографії", "не стратив духу і не подався супроти таких трудностей"1. Крім загального лекційного курсу з історії України, в університеті український професор вів також ряд спецкурсів: "Історіографія руська", "Великий рух народів", "Боротьба за Галичину та Волинь в XIV в.", "Історія Східної Європи в XVIІ в.", "Історія Руси XVIІ-XVIІІ в." та джерелознавчий семінар "Історичні вправи". Українофільські погляди М. Грушевського, його постава соборника та реноме визначного україніста, притягували українське студентство і на лекції до молодого професора записалися всі, хто зачисляв себе до українства. Тож підсумовуючи у 1898 р. свою педагогічну працю, М. Грушевський мав повне право пишатися її результатами: "[…] Що ся катедра мала спеціальне значіння в найновішім розвої нашої науки, то се вже, позволю собі заявити рішучо, не є вплив самої катедри, а моєї малої особи. Я викладаю предмет, не заведений в програму іспитів, отже, нікому не обов’язковий, при іспитах не питаю, взагалі маю всі шанси против себе, і коли при тім всім вплив сеї катедри слідно в нашім науковім розвої, то се вже тільки моя особиста заслуга, більше нічия"2.
 Враження від лекцій М. Грушевського, наскільки про це можемо судити зі спогадів його слухачів, були до певної міри амбівалентними.